Культ боротьби
Nація як кровноспоріднена духовна спільнота – це основа нашого світогляду. Nація може бути великою, тільки якщо її веде Ідея. Саме національна велич і максимальний розріст та розвиток державно-національного організму в тисячоріччях і є нашою Ідеєю. Ця Ідея є вищою за окрему особистість або загальнолюдські норми.
Ідея Nації буде завжди жива, доки житиме Українська Nація. Вона може спати в нашій крові, а може голосно кричати до нас, проте вона в кожному русині-українці.
Ідея Нації не діє сама по собі. Вона має свого провідника. Наш Провідник – це Андрій Білецький. Провідник відрізняється від керівника тим, що не посилає на смерть, а веде за собою. Саме на нього падають перші ворожі підступи і він дає приклад, як їх переносити. Все його життя підпорядковане втілення в життя Ідеї Нації (максимального розвитку та зростання кровно-духовної спільноти). Якщо ж він сходить з цього шляху хоча б на крок – він втрачає ореол Провідництва. Він перестає бути провідником, бо проявляє слабкість – ставить особистий приорітет над загальним. Хто лише один раз в своєму житті зійшов з шляху боротьби Ідеї Нації – назавжди втрачає право на Провідництво. Бо Ідея Нації – це вічна боротьба, яка не має припинятися на жодну мить.
Андрій Білецький
В усі періоди розвитку нашої держави відданість боротьбі була мірилом величі особистості, держави та нації.
Найдовша державницька традиція на наших теренах належить до часів наших пращурів сколотів (греки називали їх скіфи, а перси – саки). Їх держава існувала 1000 років – з 8 сторіччя до нашої ери до 3 сторіччя нашої ери. По тривалості Скіфське царство існувало довше за Римську імперію.
Найяскравішими моментами Скіфського царства були:
1) завоювання Близького Сходу та знищення царства Урарту і Ассирійського царства в VII ст. до н.е.
2) знищення війська Дарія І, імператора Персидської імперії, найпотужнішої держави того часу в VI ст. до н.е. (512 р. до н.е.)
3) підкорення західного узбережжя Причорномор’я в IV ст. до н.е.
4) знищення війська полководця Олександра Македонського – Зопіріона в 331 р. до н.е.
5) знищення піратства в Північному Причорномор’ ї в ІІ ст. до н.е.
Протягом тисячі років Царство сколотів було непереможним. Своєю могутністю воно завдячувало традиційній релігії та довготривалій відданості її ідеалам. Наші пращури мали лише 2 типи храмів – це були храми Бога Війни Арея та храми Кораків – Богів покровителів побратимства. Матеріальним втіленням Бога Арея був акінак – сколотський короткий меч.
Світ Богів наших пращурів був світом боротьби. Богиня Землі Апі, донька Дніпра (Борисфена), яка була матір’ю усіх сколотів, зображена з мечем і відрізаною чоловічою головою (імовірно Бога безплідності). Світ потойбіччя наші пращури також уявляли, як світ боротьби, що вони показали на двох реліквіях, які зображували порядок світобудови – царської пекторалі з Товстої могили та вази з кургану Чортомлик. На них зображено дерево життя, яке об’єднує світ людей і світ Богів. На пекторалі з Товстої могили по центру світу людей зображені два скіфи, які тримають в руках символ добробуту – золоте руно. Однак над ним висять лук і сагайдак, які показують, що сила є запорукою набуття добробуту.
В потойбічному світ немає місцю вічному блаженству, як це пророкують пізній індуїзм, християнство, іслам і буддизм. Скіфи вірили, що світ є проявом вічного циклу протиборства не сподівалися на вічний спокій. Він їм був непотрібний. Так скіфський мудрець Токсарід казав, що скіфи або нападають на інших, або б’ються поміж себе за пасовиська, але ніколи пасивно не сидять на місці. Він знав, що ніщо так не об’єднує суспільство, як образ спільного ворога. Якщо він відсутній – то різні частини суспільства почнуть внутрішнє поборювати одне одного.
Вища цінність сколотів була воля, а її запорукою – зброя.
Недарма сколотський філософ Анахарсіс писав грецькому царському сину:
«У тебе флейти та повний гаманець, а в мене стріли та лук. Саме тому ти раб, а я вільний. У тебе багато ворогів, а в мене їх немає зовсім. Якщо ж ти захочеш викинути гроші, взяти лук і колчан та жити разом зі скіфами, то у тебе з’являться всі наші блага».
Сколотське суспільство було ієрархічним – усім керувала еліта, очолювана царем. Вона мала назву царських скіфів. Їхня справа була війна і саме пролиттям крові за зацікавлення усього суспільства вони стверджували своє право на владу. Культ боротьби панував насамперед в їх середовищі.
Ті, хто зраджував культ боротьби, ставали вигнанцями, або ж вбивалися. Так був страчений скіфський цар Скіл, який захопився грецьким культом Вакха та його містеріями, які передбачали вхід у транс за допомогою вживання алкоголю та куріння коноплі. Скіфи ж вважали чистий розум запорукою сильної людини. Лише сильна людина здатна керувати своїм життям і життям країни. Ті, хто тікають від реальності через штучні стани дурману та сп’яніння – негідні бути володарями. Тому царя Скіла ув’язнили сколотські старійшини, а після того як він утік до сусідньої Фракії (сучасна Румунія), його повернули і стратили.
Перше з чого починалося навчання маленьких сколотів – це було вивчення оповідей про бойове побратимство. Одна з них була про побратимів Белліта та Баста, які пішли полювати на лева (до нашої ери в Приазов’ї і Причорномор’ї мешкали леви). Коли вони його знайшли, то лев став захищатися. Він скинув з коня Белліта і почав його шматувати. Баст кинувся на допомогу побратиму – вбив лева, але і сам помер від поранень. Сколоти насипали на місці бою 2 кургани. Один для загиблих побратимів, а інший для лева. Коли грек-співрозмовник розтлумачив це, як неповагу до Баста та Белліта, скіфський мудрець Токсарід розтлумачив це як вияв поваги і побратимам, які завзято билися, і леву, який бився за свою волю.
Ця оповідь показує, що наші пращури виявляли повагу тим, хто відчайдушно бореться заслуговує на шану та повагу, навіть якщо це ворог. Це тлумачить скіфський мудрець Анахарсіс малоазійському царю Крезу:
«Крез, показавши добробут свого царства та кількість підкорених народів, запитав у Анахарсіса, як найстаршого з мудреців, яке з живих істот той вважає найхоробрішим? Анахарсіс сказав, що самих диких тварин, адже лише вони мужньо вмирають за свою свободу».
Як бачимо, мірилом цінності будь-якої живої істоти була її здатність до боротьби.
З ІІІ ст. до н. е. сколоти почали поступатися територіями спорідненим сарматським племенам, найпотужнішим з яких були Роксолани. Сармати, як і сколоти, шанували Бога Війни Арея, вклоняючись старовинним бойовим мечам (на відміну від сколотів сармати надавали перевагу довгим мечам). Це зафіксував римський історик Амміан Марцелін: «Немає у них ані храмів, ані святилищ, не можна побачити покритого соломою намету, але вони встромляють у землю, за варварським звичаєм, оголений меч і благоговійно поклоняються йому, як Марсу (Марс – римська назва Бога війни), покровителю країн, по яких вони кочують».
Сарматська еліта, що поступово поглинула сколотську, так само була віддана культу боротьби і на відміну від сколотів ще не встигла заразитися культом матеріалізму.
Традиції релігії боротьби у сколотів і сарматів (роксолан) перейняли русини, головним Богом яких був Перун – Бог війни. Війна – це найвищий прояв боротьби у світі. Всі інші Боги – Велес (Бог багатства та промислів), Сварог (Бог ковальства), Стрибог (Бог вітру), Семаргл (захисник Світового дерева і Бог рослинності) та інші були підлеглими Перуну. Ось як писав ромейський хроніст Прокопій Кесарійський в 6 ст. до н.е. про сакральний формат відносин між русинами і Перуном: «Єдиного Бога, громовержця, визнають вони владикою всього світу і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин. Долі вони зовсім не знають і не приписують їй ніякого впливу на людей. Коли їм загрожує смерть, під час хвороби чи на війні, вони дають обітницю, що, коли врятуються від смерті, то негайно принесуть за врятування життя жертву Богу — і коли небезпека минула, приносять жертву і вважають, що цим купили своє врятування. Поклоняються також рікам і німфам, і іншим Божествам, і всім їм приносять жертви; під час цих жертвоприношень ворожать».
Русини продовжили шанувати меч – як єдине джерело благ у цьому світі. Ось що писав про ставлення русинів до меча в ІХ ст. арабський історик Абу-Алі Ахмед Ібн-Омар Ібн-Даст в «Книзі коштовних скарбів»: «Коли в когось з них народиться син, то він бере вийнятий з піхов меч, кладе його перед новонародженим і говорить: «не залишу тобі в спадщину ніякого майна, а будеш мати тільки те, що здобудеш собі цим мечем».
Інший арабський історик Шараф аз-Заман Тагир аль-Марвазі писав:
«Вони, русь, численні і вважають меч, як засіб існування. Якщо вмирає у них людина й залишає дочок і синів, то все майно дістається дочкам, синам же дають тільки меч і говорять: «Батько здобував собі добро мечем, наслідуй його приклад».
Найбільшою карою для русинів була не смерть, а полон – неможливість продовження боротьби. Саме таку кару як найвищу прописати собі русини за порушення мирної угоди з Ромейською імперією 945 р.:
«Якщо намислить із країни Руської розладнати цю дружбу, то, скільки їх прийняло хрещення, хай дістануть відплату од Бога вседержителя – осудження їх на погибель і в сей вік, і в будучий, а, скільки їх не охрещено є, хай не мають помочі від бога, ані від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми, і хай посічені будуть мечами своїми, і хай погинуть від стріл і від іншої зброї власної, і хай будуть вони рабами і в сей вік, і в майбутній».
В 966 р. під час війни з ромеями, які напали на русів, київський князь Святослав прийняв в дар від посланців ромейського імператора лише зброю, проігнорувавши коштовності та тканини:
«І зізвав цесар у палату бояр своїх, і сказав їм: «Що вдіємо? Адже не можемо ми стати супроти нього». І сказали йому бояри: «Пошли йому дари. Спитуємо його, чи падкий він є до золота чи паволок?» І послали вони до нього золото, і паволоки, і мужа мудрого, і сказали йому: «Стеж за поглядом його, і лицем його, і думками його».
Він же, [муж цесарів], узявши дари, прийшов до Святослава. І коли прийшли греки з дарунком, він сказав: «Введіте їх сюди». І прийшли вони, і поклонились йому, і поклали перед ним золото й паволоки. І сказав Святослав, убік дивлячись: «Сховайте». І отроки Святославові, узявши, [все] сховали, а посли цесареві повернулися до цесаря.
І зізвав цесар бояр, і сказали тоді послані: «Коли прийшли ми до нього і піднесли дари, він і не глянув на них, а повелів сховати їх». І мовив один [боярин]: «Спитуй його ще один раз. Пошли ще йому оружжя». Вони ж послухали того і послали йому меч та інше оружжя.
І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися, і хвалити, і дякувати цесареві.
І прийшли назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: «Лютим буде | сей муж, бо майном нехтує, а оружжя бере. Згоджуйся на данину». І послав цесар [послів до Святослава] , кажучи так: «Не ходи до города, а візьми данину, навіть яку ти хочеш», — бо він замалим не дійшов до Цесарограда». На вимогу покинути захоплену Болгарію Святослав відповів: «Ми не якісь ремісники, що добувають засоби до життя працею рук своїх, а мужі крові, які зброєю перемагають ворога».
Найбільші жертвоприношення приносились саме Перуну для отримання його допомоги перед битвою. Саме продовження панування культу боротьби в державній релігії Київської Русі дозволило князю Олегу підкорити столицю наймогутнішої держави тогочасного світу – Ромейської імперії, а його онуку Святославу – зруйнувати навколишні потужні держави-конкуренти – Волзьку Булгарію, Хозарський каганат, Болгарське царство.
Боротьба, як сенс життя чітко проходить крізь руські билини – оповіді про героїв Русі. Вони не зупинялися після вчинення 1-2 подвигів – вони продовжували шукати ворога та звитягу. Цей нестримний потяг до слави та самоствердження через перемоги розширив кордони Києворуської держави від околиць Києва до узбережжя Балтики та Чорного моря.
В 8 сторіччі нашу державну еліту поповнили дружини північних скандинавських воїнів – вікінгів, на Русі їх називали варяги. Основою їх світогляду було здобуття місця біля верховного Бога Одіна у Вальгаллі – потойбічній оселі для найкращих воїнів. Забирають їх з землі валькірії – діви-воїни, які служать Одіну. Ось як у Старшій Едді (збірка скандинавський міфологічних оповідей) змальовується його оселя:
«Легко відгадати, де Одіна дім, поглянувши на палати: стропила там – списи, а покрівля – щити та лати на лавах».
Сама Вальгалла побудована з золота і знаходиться у чертозі, який належить Одіну – Гладсхеймі (оселя радощі): «там золотом пишно Вальгалла сяє; там Хрофт (одне з імен Одіна) збирає вояків хоробрих, вбитих в бою».
Вальгалла має свої межі, вона не безмежна і вміщає 432 тисячі ейнхіріїв:
«П’ять сотень дверей та сорок ще в Вальгаллі, вірно; вісімсот вояків вийдуть з кожної
для битви з Вовком».
Весь час вони або б’ються (готуються до Рагнароку – битви кінця часів) або бенкетують, а потім засинають. На наступний день вони прокидаються під крики півня Сальгофніра, який мешкає у Вальгаллі і все продовжується знову:
«Ейнхірії всі рубляться вічно в чертогу Одіна; в битви вступають, а закінчив битву,
мирно бенкетують».
Найкращих воїнів забирає до себе не лише Одін, але і його дружина Фрейя, яка дає їм місце вічного життя у Фолькванзі (поле війська – з староскандинавської):
«…там Фрейя вирішує, де сядуть герої; порівну вояків, у битвах загиблих, з Одіном ділить».
Під час Рагнароку – кінця часів, ейнхірії з Вальгалли та Фольквангу об’єднаються під проводом Одіна і підуть у останню битву проти сил темряви. І всі вони загинуть, а Одіна вб’є величезний вовк Фенрір, який порве ланцюги, якими був прикутий Богами Асгарду.
Одіна ще називали Батьком перемог – своє волею він міг схилити військовий успіх на бік тих, хто вразив його хоробрістю чи вірно вшановує його.
Рагнарок ставав кінцем старого світу і початком нового – цикл повторювався заново.
Таким чином сенс життя варягів, які поповнювали київську дружину і державну еліту з 9 по 11 сторіччя, була боротьба як у цьому світі, так і потойбічному.
Впровадження християнства на Русі великим князем Володимиром Святославовичем з 988 р. не призвело до кардинальних змін у культі боротьбі, який продовжував панувати в державній еліті. Найбільше вона шанувала знову ж ту вищу силу, яка допомагали на війні. Це стала Покрова Богородиця, яка стала такою собі «Богині війни».
Прийняття християнство не відмінило культ боротьби, який панував серед руської еліти, серед якої був духовний запит на вищу силу, яка була б уособленням цієї боротьби. Культ Перуна був заборонений, але духовна потреба і природа дружинної еліти не зникла. Тому місце Перуна не формально, а фактично заступила Покрова Пресвятої Богородиці та Архангел Михаїл. Якщо раніше русини «коли їм загрожує смерть, під час хвороби чи на війні, вони дають обітницю, що, коли врятуються від смерті, то негайно принесуть за врятування життя жертву Богу — і коли небезпека минула, приносять жертву і вважають, що цим купили своє врятування». То після прийняття християнства саме у Богородиці просили перемоги, її заступництво ніби «купували» обіцянками майбутньої пожертви – але вже не людей і тварин (як для Перуна), а архітектурної – побудова храму на її честь.
Подивимося на дії тмутороканського князя Мстислава, сина Володимира Хрестителя, що відбивала релігійну свідомість тої доби. В 1024 р. він пішов війною на касогів, яких очолював князь Редедя:
«І з’їхалися вони, і сказав Редедя Мстиславові: «Не оружжям давай битися, а боротись». І взялись вони боротися кріпко, і довго обидва боролися, і став знемагати Мстислав, бо був великий і сильний Редедя. І сказав Мстислав: «О пресвятая богородице, поможи мені! Якщо бо подолаю я його, споруджу церкву на честь твою». І, це сказавши, ударив він ним о землю, і вийнявши ножа, ударив його в гортань ножем, і був тут зарізаний Редедя. І, ввійшовши в землю його, він узяв усе – майно його, і жону його, і дітей його, і данину наклав на касогів. А коли вернувся він до Тмутороканя, то заложив церкву святої Богородиці і спорудив її, що стоїть і до сьогодні в Тмуторокані».
Як бачимо князь попрохав у неї заступництва (не у християнського Бога чи Ісуса Христа, чи якогось архангела чи янгола) і отримавши його – в подяку збудував храм.
Брат Мстислава Хороброго, великий київський князь Ярослав Мудрий, збудував храм Покрови прямо над Золотими воротами, щоб Богородиця охороняла головну браму столиці Русі.
А ось як згадував Богородицю онук Ярослава Мудрого, великий київський князь Володимир Мономах у своїй молитві, що ж доповнює його «Повчання дітям» 1096 р.:
«Град свій [Київ] сохрани, діво-мати чистая, який під [покровом] твоїм незмінно царствує! Хай тобою він укріпляється і на тебе надіється, побіждає в усіх бранях, повергає противників і заставляє [їх] покоритися».
Як бачимо Покрова Пресвятої Богородиці в свідомості великого київського князя, як і його попередників, виступає не просто захисницею, а покровительницею воїнів і війни, що допомагає і захиститися, і перемогти ворога, і володарювати над ним – це далеко від її образу захисниці беззахисних, який був поширений у Ромейській (Візантійській) імперії.
Запорізьке козацтво перейняло прапор еліти Русі-України від київських дружинників і так само перейняли культ Богородиці, яка оберігала козаків під час битви. Козацькі ікони ілюструють Божу матір, яка покриває своїм божественним захистом козаків (зокрема ікона написана на замовлення останнього кошового отамана Петра Калнишевського). Дослідник запорозького козацтва Скальковський писав в «Історії Нової Січі»: «Запорожці особливо благоволили до Пресвятої Богородиці діви Марії, бо вона вважалася патронкою війська, і скрізь, де була Січ, будували негайно храм в ім’я Покрови Пресвятої».
Церква Покрови стояла по центру Запорізької Січі. Після кожного з походів козаки приносили їй в дар військові трофеї. За часів Нової Січі (1734-1775 рр.) запорожці планували побудувати церкву Богородиці з каміння татарських і турецьких мечетей. Подібний храм був збудований в 1653-1656 рр. за наказом гетьмана Богдана Хмельницького в рідному селі Суботові – його фундамент був закладений з каміння зруйнованих мечетей. Присвячений він був святому Іллі, який увібрав в себе функціонал Бога Перуна – володарювання над громами, блискавками та дощами. Іллінська церква в селі Суботові стала усипальницею для роду Хмельницьких, в ній свій вічний спокій знайшов і сам Богдан Хмельницький. Про будівництво Хмельницьким храму згадує Павло Алепський у своєму описі мандрівки антіохійського патріарха Макарія по Русі за 2 серпня 1654 р.:
«Ми прибули в селище по імені Суботів, де зазвичай жив покійний Тимофій, син гетьмана. Мешканці вийшли до нас назустріч хресним ходом і повели нас до великої нової церкви в ім’я св. Михайла. В ній були зібрані скарби вірменських церков, які були розграбовані та зруйновані покійним Тимофієм в Сучаві… В цій церкві гробниця Тимофія. Дружина його, донька Василя, господаря Молдавії, декілька разів відвідала нашого володаря патріарха… В неділю вранці після утрені, ми здійснили в її присутності поминання по його чоловіку, над гробницею якого, за їх звичаєм, висить велика хоругва, на який написаний дуже схожий портрет героя верхи на коні з мечем в правій руці та з булавою в лівій і з зображенням на передньому плані Молдови, як країни, яку він пішов завойовувати. Його бідна дружина…мешкає в палаці свого чоловіка, навколо якого він вибудував укріплення з шанців, а зараз гетьман, його батько, щоб збільшити пишноту палацу, будує напроти нього, на височині кам’яну церкву св. Іллі пророка. Ми помітили в її будівництві декілька величезних каменів, величина яких викликала у нас подив. На питання наші нам повідомили, що каміння це привезене з міста, яке належало татарам в п’яти милях звідси, де татари мали велику мечеть. Гетьман зруйнував її та вивіз каміння для будівництва з них цієї церкви».
Цікаво, що Тиміш Хмельницький приніс святині з зруйнованих ним же вірменських церков до храму архангела Михаїла, як колись руські дружинники привозили з походів трофеї та жертвували частину їх Богу Перуну. Його культ після християнізації Русі трансформувався в вшанування святого пророка Іллі, який увібрав в себе природну частину Перуна (блискавки, громи, дощі), та вшанування архангела Михаїла, як покровителя вояків, який в битві скинув в пекло Сатану.
Особливо цікавим було розуміння запорозькими козаками перепустки в рай. В 2-му томі «Історії запорозьких козаків» Яворницький пише, що «запорожці вірили, що чим більше хтось уб’є «бусурменів», тим певніше потрапить він у царство боже; у Сірка ця віра була ще сильнішою ніж у когось іншого». В одному з листів Іван Сірко писав: «Не вихваляючись, істину кажу, усі мої турботи і старання спрямовані на те, щоб завдати шкоди вічним неприятелям нашим бусурманам». Саме кошовому отаману Запорізької Січі Івану Сірко належить приказка: «Рабів до раю не пускають». Тож козаки перейняли у руських дружинники віру у те, що полон є гіршим за смерть.
Ось як писав Іван Сірко гетьман Петру Дорошенко: «…за головного ворога я вважаю того, хто забирає наше життя і нашу кров…орда вогнем і мечем воює, вона наповнює свої пустині нашими жінками і дітьми, і подивіться скільки татари знищили або запродали з козацького народу на галери». Сірко чітко бачив, що головний ворог – це іншоетнічний, іншовірний, іншокультурний ісламський світ.
Після смерті Івана Сірко запорізькі козаки відрубали його правицю і ще багато років ходили з нею в походи на ворогів. Вони вірили, що непереможна правиця кошового отамана принесе їм перемогу бою, вірили у те, що в момент бою з ними перебуватиме сила Сірка. Запорожці насипали курган Івану Сірку перед в’їздом до Запорізької Січі (Чортомлицька) і усі іноземні делегації перед в’їздом на Січ мали відсалютувати перед курганом, щоб проявити повагу до славетного отамана.
Київський митрополит Йов Борецькій в 1621 р. писав в листі до короля Сигізмунда ІІІ про козаків, що вони є Божою карою для мусульман, тобто вони воюють за велінням Бога:
«Господь Бог керує ними, котрий сам відає, на що сі останки тої старої Русі зберігає і правицю їхню та силу на морі і на землі довго, широко й далеко простирає. Бог їх держить і ними рядить. Отак і козаків, низових запорозьких та донських, поклав Господь, як другі блискавки і громи живі на морі і на землі, щоб ними турків і татар невірних страшити й громити».
Виходячи з войовничого світогляду козацтва абсолютно логічним є їх розуміння права, описане Іваном Мазепою: «Від шаблі маєм право».
Таким чином навіть після прийняття християнства Бог продовжував сприйматися нашими пращурами, як вища сила боротьби. Озброєні вірою у своє призначення, як захисників Руської землі та віри, запорожці під командуванням кошового отамана Петра Сагайдачного палили столиці найбільших держав того часу – Стамбул (1615 р.) та Москву (1618 р.), а київський козацький полковник Антон Жданович взяв штурмом Варшаву (1656).
Саме завдяки сприйняття усього життя, як боротьби за свою Націю і Державу, українські націоналісти зуміли успішно протистояти польському, комуністичному російському і німецькому окупаційним режимам, адже перше правило українського націоналіста каже:
«Приймай життя, як героїчний подвиг і здобувай чин незламної волі та творчої ідеї» (44 правила українського націоналіста авторства крайового провідника ОУН Дмитро Мирон Орлик). Воно є повністю відродження психології руських богатирів – щодня стверджувати себе в нових звитягах і саме цим здобувати статус «богатиря» в ІХ-ХІІ сторіччі і «націоналіста» в ХХ-ХХІ.
Близько половини з 44 правил українського націоналіста так чи інакше торкаються боротьби, як основи життя націоналіста:
20. Знай, що світ і життя — це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто має силу.
21. Тоді Ти повна людина, коли перемагаєш себе і світ і постійно стремиш до вершини.
22. Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заломлюється невдачами, але має відвагу піднятися з упадку й завзято змагає до цілі.
23. До перемоги треба витривалості й постійного зусилля в діянні і боротьбі.
На цих же вічних істинах грунтувалася філософія життя і царських сколотів (скіфів), і руських дружинників, і запорізьких козаків.
Заповіді з Декалогу українського націоналіста (автор Степан Ленкавський), символ віри ОУН:
1. Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї.
10. Змагатимеш до поширення сили, багатства і простору Української держави навіть шляхом поневолення чужинців.
Саме завдяки таким життєвим кредо УПА боролася проти СРСР ще 15 років. Остання боївка знищена біля хутора Лози в Тернопільській області 14 квітня 1960 р. – вбиті повстанці Олег Центарський “Іван молодший”, Петро Пасічний “Чорний” та Марія Пальчак “Стефа”. В квітні 1965 року в бою з НКВС в с. Улашківці Тернопільської області загинув повстанець Петро Басюк, вистрілявши усі набої, він підірвав себе гранатою. Завдяки повній відданості ідеалам боротьби повстанці творили повстанські республіки в лісах Полісся (Колківська, Антонівецька, Січ), Галичині (Галицька і Підгаєцька) і горах Карпат (Космацька), не зважаючи на ворожі наступи. Усюди де було можливо, повстанці встановлювали національну владу – байдуже це 1 село, 10 сіл чи 100 сіл. Кожна маленька перемога є шляхом до більшої. Кожна маленька перемога можлива лише завдяки щоденній праці і боротьбі.
Бути елітою суспільства народжена меншість – більшість ніколи не зрозуміє культ боротьби і не прийме його. «Я вважаю, що воювати мають ті, хто відчуває внутрішню потребу в цьому. Адже є люди, які мають працювати, допомагати нам у містах, стежити за тією владою, яка прийшла, бо ми не можемо цього зробити. Тож нехай вони краще залишаються і приносять користь народу в інший спосіб», — стверджував 24-річний боєць полку «Азов» Сергій Амброс, який загинув 18 лютого 2015 р. від поранення в голову під час оборони щойно звільненого селища Широкино.
Він розумів, що боротьба – це не для всіх, лише для тих, хто народжений для неї.
Усі періоди величі наших держав були в час домінування культу боротьби серед національної еліти – паралати (царські скіфи), князі і їх дружинники, козаки, підпільники Організації Українських Націоналістів і бійці Української Повстанської Армії.
Коли ж у їх світогляді починали панувати прагнення до особистого збагачення над ідеєю слави – тоді наші держави занепадали, часом навіть зникали. Так було з сколотами, еліта яких з часом еллінізувалася та стала цінувати комфорт більше за військові звитяги. Так було з руськими князями, які замість походів на чужі краї, почали битися між собою за переділ руських міст, які були торгово-промисловими центрами, та наділів. Так було з козацькою старшиною, яка мала величезні статки, угіддя, промисли, отари худоби, але не могла згуртувати козацтво на захист власних прав і держави (у випадку з козацтвом причиною занепаду було ще неприродно велике покозачення населення, наслідком чого стало катастрофічне зменшення пасіонарної частики в козацтві і старшині зокрема).
Наслідком кожен раз було поглинання більш агресивним народом/державою – Скіфське царство знищили войовничі готи, Русь ледь не зникла в часи монгольської навали, Військо Запорозьке без бою підкорила Російська імперія.
Тільки за умови торжества культу боротьби серед нашої еліти Українська нація відроджується після глибоких падінь. Зараз саме такий час. Новітня національна еліта формується прямо на наших очах в фронтових шанцях і вуличних протистояннях. В першу чергу ми завдячуємо цьому нашому Провіднику і Лідеру – Андрію Білецькому. Все його життя – це боротьба. Розпочалася вона з невеличкого вогника національного почуття, який розпалила в душі маленького Андрія книга Антона Лотоцького Історія України для дітей. Ще дужче роздмухало полум’я душі університетська робота над УПА – магістерська робота Андрія Білецького про УПА була визнана кращою в Україні. Науковим керівником Андрія був легендарний історик Ярослав Дашкевич, син легендарного командира артилерії Січових Стрільців Романа Дашкевича, військового побратима майбутніх Вождів ОУН – Євгена Коновальця та Андрія Мельника. Білецький міг би зробити фантастичну кар’єру як історик Визвольних змагань Української Нації ХХ сторіччя. Та він бажав не просто писати про націоналістів, а творити націоналістичний рух в новітній Україні. В зросійщеному Харкові це було особливо важко. В 2001 році він вступає в Організацію Тризуб імені Степана Бандери і розпочинає свій шлях боротьби. В 2005 році – утворює Організацію Патріот України. В 2008 році – об’єднуємо довкола неї ряд націоналістичних організацій в Соціал-Національну Асамблею. Станом на 2011 рік Асамблея була наймасовішою націоналістичною організацією в Україні – наочним прикладом був марш проти міграції 2011 року в Харкові, який на довгий час був найбільшим українським маршем у цьому місті.
Люди гуртувалися довкола Андрія Білецького, бо бачили в ньому палаючий вогонь вічної боротьби. Він завжди був попереду, зокрема під час бою 18 жовтня 2008 р., коли Патріот України, Братство, УНТП і Свято-Андріївський козацький курінь спробували вперше пройти Хрещатиком на честь УПА і Козацької Покрови. Тоді Беркут не дав можливості йти зареєстрованим маршрутом і відбулася бійка. Білецький був в голові колони і вів її у бій. Так само він не злякався, коли в розпал репресій режиму Януковича проти Патріота України в грудні 2011 р. йому прострелили щелепу. Та він не відійшов від шляху боротьби. Тоді його запроторили до СІЗО, де тримали без винесення вироку аж до Революції 2013-2014 рр. Перед її початком він дав наказ брати Організації якнайбільше участь у штурмі АП 1 грудня 2013 р. і усіх подіях. За це рішення він міг поплатитися, але продовження боротьби було для нього понад усе. Після Вогнехрещі 19 січня 2014 р. і пожвавлення публічної активності Патріота України, Білецького без вироку суду перевели до Холодногірської колонії, а там кинули до холодного карцера. Та це не зламало Лідера. Він продовжував боротися проти ворожої системи не даючи їм приводу очорнити своє ім’я, яке було прикладом для сотень патріотів. І ось він виходить з колонії 26 лютого 2014 р. Він не бачив дружину, сина, батьків більше 3 років. Але з ними він не провів і дня. Його кликала священна боротьба. Білецький вже 26 збирає своїх бійців і харківських ультрас на нараду. 27 лютого він вже у Києві оголошує праву мобілізацію на Схід і за ним рушає сотня бійців Правого Сектору. 28 лютого 2014 р. він захоплює клуб Оплот – центр сепаратизму Харкова. 1 березня 2014 р. він бере участь у невдалій обороні Харківської обласної адміністрації. Лідер не здається. Він тимчасово вивозить людей під Полтаву. Поразка лише додає запалу боротьби. В лісах під Полтавою твориться партизанський загін Чорний Корпус. Він повертається до Харкова і починає зачищати вулиці від вати, гуртувати українські сили на штабі ЧК. Білецький їздив до Луганську, де 10 березня 2014 р. затримав головного сепаратиста Луганщини Клінчаєва, якого пізніше випустила міліція. Далі був Бій на Римарській 18 з 14 на 15 березня, оборона штабу ЧК, демонстрація сили духу – 32 людини на чолі з Білецьким відбили штурм 500 ватників з автоматичною зброєю. Під загрозою штурму міліцейським спецназом оборонці Римарської здаються, їх розвозять по райвідділкам міліції. Білецького ж відвозить самого до СБУ. Звідти він тікає і викликає озброєну підмогу з Києва. Разом з нею він йде до ГУМВС в Харківській області і під загрозою штурму домагатися вивозу бійців до Полтави і їх виходу на волю. А він міг би замість цього поїхати до Києва, дати гучну прес-конференцію ЗМІ, почати політичну кар’єру. Та він не дав жодного інтерв’ ю. Весь час він віддавав боротьбі.
Його приклад заряджав енергією до спротиву в інших областях, зокрема в Запоріжжі, де бійці ПУ зробили все для розгону сепаратистського маршу 13 квітня 2014 р.
Після розгрому сепаратизму на Харківщині Лідер повів чорних чоловіків на Південь, де вони стали батальйоном Азов. Усі найбільші бої – визволення Маріуполя 13 червня 2014 р., Мар’їнки 4 серпня 2014 р., Іловайська операція 10-20 серпня 2014 р., оборона Маріуполя 4-5 вересня 2014 р. – усюди Білецький керував боєм особисто. Він не посилав хлопців у бій, він вів їх туди і сам неодноразово ходив у розвідку.
Звільнення Маріуполя було завдяки продавленню цього рішення Андрієм Білецьким і взяттям на себе повної відповідальності. Аналогічно сталося в Іловайській операції, де він не кинув бійців на поталу армії РФ, а вивів батальйон з смертельного котла. Він не відступив з Маріуполя, як це зробили усі армійські частини 4 вересня 2014 р., а організував оборону міста і переміг. Багато в чому імідж непереможного Азову є наслідком вогню боротьби, який палає в душі Лідера.
Перейшовши до політичної діяльності, вигравши вибори до Верховної Ради на Оболонському окрузі в м. Київ Андрій Білецький переніс запал життєдайного вогню і в діяльність Цивільного Корпусу, з якого постала партія Національний Корпус.
Тому саме наша партія є найбільш динамічно зростаючою серед усіх політичних сил, саме тому ми допомогли постати масі соціальних проектів – Національні Дружини, Юнацький Корпус, Орієнтир, Пломінь, Одна кров, Пам’ять Нації, Інтермаріум, Школа активістів Національного Корпусу, Школа десятників імені Аксьона і Хоми Національного Корпусу, Школа лідерів Аксьона і Хоми, Спортивний Корпус, Медичний Корпус, Наше Майбутнє, Українські родини тощо.
Вогнище зігріває, заспокоює, дає впевненість, але потребує постійної підтримки дровами. Так само і вогнище боротьби підтримується нашими чинами і збільшується від постійного підтримання темпу боротьби. Зустріч з вогнем змінила хід історії людства. Так само і боротьба розпалює серця людей. Ми відроджуємо культ боротьби, який давав силу нашим пращурам – царським сколотам, русинам, козакам. Сила і боротьба проти ворога є найбільш гуртуючими чинниками для будь якого колективу – від хлопців з одного двору до Нації. Спільно пережити поразки і перемоги, смерті і втрати, надбання і тріумфи є ключем до справжнього братерства. Саме про нього казав Святослав, називаючи свою дружину і себе “мужами крові”. Не усі розуміють сенс культу боротьби, але це і не треба. Нам треба, щоб боротьба як сенс життя оселилася лише в серцях і розумах пасіонаріїв – природної еліти, активних і кмітливих від природи, природних лідерів. За натурою вони є хижаками і ми маємо змусити їх згадати про голод до перемог, роздмухати цей вогник, який вимагатиме все більшої віддачі. Є вид людей призначений для цього. Недарма царські скіфи називали себе паралати – призначені. Вони були призначені вести за собою, бо мали цей голод до перемог, цей невгасний вогонь в серцях і душах. Здатністю віддатися повністю за царя і державу вони отримували праву бути елітою. Якщо ми відродимо цей войовничий дух наших пращурів в частині українців, тоді ми знову станемо непереможні як Нація і збудуємо тисячорічну державу, як колись Царство сколотів. Більшість буде йти за нами, бо вона народжена, щоб йти за кимось.
Існує лише 2 варіанти – йти до перемог, чи до застою і поразок. Без культу боротьби у національної еліти Нація приречена лише на другий варіант. Другий варіант не влаштовує нас, націоналістів, бо майбутнє належить Нам по одній простій причині, бо ми так хочемо.
